«Хай тільки сунуться – потонуть в наших болотах назавжди» – захисник Чернігівщини
Воїн на псевдо «Водолій»: «Де б ми не були, пам’ятаємо щомиті: за нашими спинами – рідна Чернігівщина та її люди»
Мені в житті дуже щастить на зустрічі з неймовірними людьми. Спілкування з ними – надпотужне джерело позитивної енергії й непохитної віри в завтрашній день. Що цікаво – трапляються такі зустрічі в найскрутніші хвилини життя, коли часто вибиває ґрунт з під ніг і твоє єство здатне ось-ось пірнути в прірву втоми, відчаю і зневіри.
Зустріч з воїном Сергієм на псевдо «Водолій» була не зовсім випадковою – його в редакційний кабінет привів Олександр Ларченко, колишній голова Чернігівської районної ради, який до повномасштабного вторгнення вів цивільний спосіб життя, займався фермерським господарством «Сад Ларченка». А 24 лютого 2022 року, не роздумуючи, пішов добровольцем у лави захисників Чернігова. Зараз він разом з побратимами, як кажуть вони самі, «підпирають» кордон Городнянщини й бережуть небо над нами. Але про Олександра Миколайовича – потім, бо то окрема розповідь і довга розмова, на яку у військових не завжди вистачає часу в буремному прикордонні. А поки що ми з ним домовились по старій дружбі зробити цикл публікацій про наших захисників. І ось – перша зустріч. З «Водолієм».
Сергію 58 років. Родом він з Чернігова – тут його коріння, тут дитинство й мрії, тут родина й тут було виважене, стабільне цивільне життя – після закінчення чернігівської школи №22, а затим інженерно-будівельного інституту він працював за фахом у будівельній сфері, у різних будівельних компаніях виконробом, інженером, пробував себе й у приватній сфері цього бізнесу. Ніколи не був кадровим військовим, за плечима була лише військова кафедра інституту, після якої отримав звання лейтенанта запасу. На цьому, в принципі, його знайомство з вояччиною й закінчилось. До 24 лютого 2022 року.– Того ранку я прокинувся від вибухів ракет, які лунали о пів на п’яту в моєму рідному місті, – каже «Водолій». – Не можу сказати, щоб для мене це було повною несподіванкою, бо я цікавлюсь політикою і десь на підсвідомості розумів, що напад «сусідів» може бути. Але ніяк не готувався до нього – та й хіба взагалі до такого можна підготуватись? Тож трохи оговтався та примусив себе сприйняти реальність і прийняв рішення йти добровольцем. Але у військкоматах були шалені черги, туди важко було швидко втрапити. По телевізору побачив заклик від мера Чернігова Владислава Атрошенка брати зброю й долучатись до оборони міста. Я подумав, що це непоганий варіант приєднатись до оборонців і поїхав в район, де оголошувався пункт збору. Таких як я було багато – тих, хто влився в ряди тероборони. Нас сформували в невеликі підрозділи й відправляли на околиці Чернігова – кого в Киїнку, кого в район ЗАЗу. Я потрапив в район «Епіцентру» якраз після того, як по ньому був потужний прильот і від колишнього торговельного центру залишились руїни.
Саме там Сергію разом з побратимами довелось тримати охорону й одночасно проходити перше бойове хрещення. Ворог розміщувався в районі лижної бази. Наші хлопці – по лінії крайніх жилих будинків околиці Чернігова. Техніка 1-ї танкової бригади стояла по периметру міста. Танки, хоч і старі, але були на ходу і з пальним. Щоправда, снаряди доводилось економити, бо їх не вистачало. Завданням піхоти, яка мала лише стрілецьку зброю, було охороняти танки, які давали вогневу відповідь ворогу, який значно переважав у чисельності й у бойовому забезпеченні. Одночасно готувались до вуличних боїв, які вже тривали поруч. Тоді вперше відчули на собі «прильоти» і гіркоту від втрат тих, хто стояв пліч о пліч.
– Ми не були повноцінним бойовим підрозділом, – згадує Сергій. – Що таке територіальна оборона? Це люди, серед яких траплялись як професіонали, колишні військові з досвідом, так і ті, хто бачив автомат уперше в житті. Але ми робили все, що могли, щоб стримати наступ ворога на Чернігів, не замислюючись хто ким був у цивільному житті, які посади займав. Одним із наших завдань було виявляти спеціальні позначки, які залишали на дахах чи в інших місцях диверсанти та колаборанти. Ми перевіряли документи в людей, кількох підозрілих було затримано за допомогою поліції. Як потім з’ясувалось, частина з них заїхали в Чернігів напередодні війни, винаймали квартири, а під час повномасштабного вторгнення працювали як коригувальники ворожого вогню. Така собі «міна» уповільненої дії. Дуже нам допомагало місцеве населення – не всі ж могли покинути власні будинки, які перебували під нещадними обстрілами. У когось батько чи мати прикуті до ліжка – не вивезти й не покинути, комусь не було куди й не було як виїхати, хтось принципово залишався у рідній домівці, яку хотіли відібрати загарбники.
Сергій пригадує, як місцеві мешканці з усіх сил намагались допомогти охоронцям – готували їжу на кухні дитсадка, а як у його приміщення потрапила ракета, робили це по домівках і розносили воїнам. Коли ж не стало світла й запаси в холодильниках опинились під загрозою, чи не в кожному будинку розгорнула діяльність «польова кухня».
«Тоді й м’ясо було в нас щодня», – сміється Сергій. Дуже, каже, допомагали волонтери. Під обстрілами, в спустошеному місті як їм вдавалось роздобувати й доставляти необхідні речі – й досі невідомо. Тоді всі працювали єдиним механізмом на спільну справу – оборону рідного міста.
На початку квітня, як ворог почав відступати, Сергій разом з товаришами прямо зі своїх позицій пішли у бік Терехівки, Товстолісу (це напрямок в бік білорусі між Ріпками й Городнею) на зачистку Чернігівщини від ворога. Спереду йшла піхота 1-ї танкової. Дійшовши до кордону, бійці зайняли позиції й вже там несли свій пост, щоб не допустити ворога на другу спробу вторгнення.
– Одночасно тривали навчання на полігонах, бо, вже навіть маючи певний бойовий досвід, мало хто з нас володів військовою наукою, – каже воїн. – Вже після звільнення Чернігівщини почали розбиратись з документами – хто є хто за освітою і досвідом. Треба було з тероборони формувати повноцінну бойову частину. Я потрапив у мінометну батарею, хоча я сам не артилерист. Довелось навчатись по новому. Але нам не вистачало часу для повноцінного навчання – вже за кілька місяців ми вирушили на Донбас.
Потрапили на Донеччину, на позиції між Бахмутом і Соледаром. Воювати довелось з добре навченим, вишколеним ворогом – воїн каже, що то був начебто кемерівський спецназ та вагнерівці. Бої були контактні, почався сильний наступ ворога.
— А в нас крім стрілецької зброї більш нічого серйозного не було, — продовжує далі боєць. — Не вистачало мінометів, бойових комплектів. Командир повів нас з піхотою на позиції. Це було на Красній Горі. Мінус 26 градусів морозу, мерзла земля, а ми окопуємось саперними лопатками Вгризались в ту землю під мінометними, артилерійськими обстрілами, літаки літали зі своїми бомбами. Скільки зможеш – стільки викопаєш. Така й гарантія того, що будуть шанси залишитись у живих. Нічого, витримали. Протримались. Нас пізніше відвели, щоб зберегти людський ресурс. Відходили тільки по команді на переміщення, ніхто сам не побіг. Була чітка організація. Але все одно були загиблі, поранені, контужені, обморожені, зниклі без вісті. Наш командир загинув від кулі снайпера…
Сергій замовкає, знову переживаючи біль від тих втрат. Розмова наша склалася якраз у момент, коли президент провів зміни у вищому військовому керівництві. Обережно запитую «Водолія» якими це наслідками може обернутися для подальшого ходу війни. Він знизує плечима й відповідає:– Ситуація й розгортання подій на «нулі» залежить не від вищого керівництва, а від безпосередніх командирів. Ані Залужний, ані Сирський не можуть проконтролювати кожний окоп. А командири дуже різні, як і всі люди – хоч в армії, хоч в суспільстві. У гарного командира й ефект кращий, і втрат менше. Адже якщо воїни бачать, що командир турбується про те, щоб зберегти їхні життя, а не про результати для показників, тоді й бойовий дух на підйомі. А м’ясні штурми – це в більшості система наступу росіян. Вони – пруть. Їх ніхто не рахує. Таке враження, що вони знаходяться під дією наркотичних речовин. Але ми повинні бути іншими. Ми не завойовники. Ми – захисники.
У Городні «Водолій» не вперше. Колись, у мирний час, він працював на будівництві нового приміщення Центру зайнятості. Каже, тому місто йому не чуже і на Городнянщині почувається комфортно.
– Під час перебування в зоні бойових дій я був командиром взводу, потім довелось стати командиром мінометної батареї без бойового досвіду, – каже Сергій. – Під час ротації, коли нас вивели, вже дали нам зброю, боєкомплекти, з’явилась можливість по справжньому навчатись, що ми продовжуємо робити й зараз. Зброя не найновіша, але вона є, вся в бойовому стані. Тепер ми стали справжньою мінометною батареєю. Я точно знаю – мої хлопці не розгубляться при зустрічі з ворогом, навіть якщо він озброєний до зубів. Очікуємо наступної поїздки на схід. Там ми потрібні. А поки що тут – охороняємо кордони Чернігівщини. Хай тільки сунуться – потонуть в наших болотах назавжди.
Його погляд спокійний і рішучий. Вдома Сергія чекає родина. Рідні підтримують його вибір. Каже, сім’я розуміє: всі хочуть, щоб їхні сини, батьки й чоловіки були вдома. Але хто ж тоді захистить Україну? Вибору у нас нема. Воїн впевнений, що війна закінчиться перемогою України незалежно від того — триватиме вона ще довго, чи закінчиться раптово й несподівано як почалась. По іншому бути не може.
Він підвівся – серйозний і мужній, з веселою іскринкою в очах. По чоловічому простягнув руку, прощаючись, і з посмішкою сказав:
– Можете спати спокійно. Ми тут. І де б не були, знаємо, що за нашими спинами – рідна Чернігівщина і рідні люди. Це найсвятіше, що є у кожного. І саме в цьому наша сила. Тому вірте в те, що обов’язково все буде добре. І, головне, – вірте в нас!
Він пішов. А я вчергове вибралась з омуту відчаю, тривоги й сумнівів. Бо зрозуміла, що я – вірю! Не політикам, не високим ешелонам влади, не сумнівним блогерам і пророкам. А простим хлопцям із Чернігівщини й інших куточків України. «Водолію» і його побратимам. Просто тому, що вони – СПРАВЖНІ.
Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
